Вчіть звичаї

Отже, 5 простих порад для тих, хто відбуває в екваторіальну Америку:

3. Вчіть звичаї (примера парте)
Водіння літака наосліп, стрілянина по мішенях, що рухаються, острови в приватній колумбійській власності з посиленою охороною – це про Панаму.
Але про все по порядку. Наступного ранку, трохи змазаного відчуттям колосальної різниці в часі, як виявилося, на мене чекав ще один марш-кидок з Панамського перешийка на архіпелаг Ла Перла, де вже проходила підготовка до зйомок гучного в масштабах нашої країни проекту – першого сезону 100% українського @survivor! Яєчня і апельсиновий сік трохи скрасили ранок після майже півторадобової відсутності сну і свого вчорашнього гіда я вже вітав посмішкою. Невеликий ранковий драйв вулицями панамської столиці привів нас до маленького аеропорту імені Желаберта, який також виявився міжнародним.

Тут чекала чергова порція сюрпризів. Першим був сюрприз приємний. У Панамі практично повсюдно (і цей маленький аеропорт не виняток) радує наявність фрішного wifi. Жодних обмежень у часі, сиди-вайфайся скільки влізе, на відміну від наскрізь просоченого комерцією аеропорту в Атланті, штат Джорджія. А якщо помножити кількість платних послуг у самому завантаженому стиковому аеропорті штатів Америки на кількість тих, хто прибуває-відбуває, то, як говорив Райкін словами Жванецького, вийдуть божевільні гроші!

Далі – цікавіше. До моменту, коли настав час здавати багаж, сподіваючись незабаром потрапити на райський острівець Контадора, я відчув себе просто злісним контрабандистом.

Справа в тому, що я виконував ще одну почесну місію – передавав учасникам проекту, відрізаним від благ цивілізації, подарунки з дому. Вже потім я дізнався, що одним із найпопулярніших презентів, залишених на українських землях родичів, було насіння. Так от цей багаж не цікавив нікого всі попередні п’ятнадцять тисяч кілометрів, я навіть не бачив його в стикових аеропортах, боячись втратити цінну ношу, але…! Молодий вусатий громадянин Панами з вогнепальною зброєю на портупеї у формі кольору хакі спочатку ввічливо, а потім трохи більш напружено, щось запитав мене незрозумілою мені мовою. На мою думку, краще б я і не вимовляв одне з відомих мені словосполучень “але компрендо”.

За законом Сполучених Штатів я зобов’язався не торкатися великої рогатої худоби, повідомляти про всі мої роботи на фермі і не перевозити до того ж насіння рослин.

Він спершу вказав мені на табличку з чорним пістолетом, перекресленим яскраво-червоною смугою. Я похитав головою в різні боки. Потім штатний прикордонний собако-одиниця обнюхав добротно замотану скотчем 20-кілограмову картонну коробку. У цей момент, мабуть вперше, мені стало цікаво, а що ж насправді знаходиться всередині? Вусатий володар жвавого песика зі стволом на поясі, здається теж прочитав мій запитальний погляд на важкий пакунок і дістав армійський розкладний ніж. Тут щось мені стало не по собі, а мій сьогоднішній провідник, як на зло, кудись провалився. Легко розкривши ящик, служака почав викладати на стіл його вміст.

Серед інших бебехів його найбільше зацікавили незліченні упаковки з насінням. Я хотів було вигукнути з полегшенням “санфлауер сидз” англійською, але чомусь мені згадалася декларація, заповнена в салоні Боїнга компанії Дельта Ейр десь над Карибським морем, в якій я за законом Сполучених Штатів зобов’язався не торкатися великої рогатої худоби , повідомляти про всі мої роботи на фермі і не перевозити ще й насіння рослин. І тут я осікся, коротко і тихо сказав: “Юкреініан снек”. Тут з-за спини вискочив мій провожатий, швиденько пояснив товаришеві хто я, куди й навіщо прямую. Той без тіні вусатої усмішки скинув весь скарб назад у коробку і вийшов. У цей час в Україні було близько четвертої години ранку. Залишок часу до польоту я провів у зальчику очікування під акомпанемент іспаномовного серіалу “Амігос”.

се континуо…