Назва композиції легендарних U2 виникла в голові не недільного ранку, звичайно, а лише через кілька годин, наприкінці вихідного дня, коли я і ще кілька сотень пасажирів перетинали територію Франції з півночі на південь, місцями досягаючи швидкості 320 км/год.

А починалося все досить буденно, навіть для неділі. Скільки разів давав собі слово бути більш завбачливим, заводити годинник на ранній час, надавати більше значення деталям, допускати ймовірність найнесподіваніших поворотів…

Але чи то я все ж таки залишаюся безнадійним олухом і простаком, про що постійно твердить мені моя дружина, або така моя доля – постійно стрибати на підніжку поїзда, що вже їде. Таке траплялося зі мною не раз і не два, і я поступово до цього звик, іноді навіть відчуваючи від цього задоволення, як адреналіновий наркоман отримує задоволення від абсолютно, здавалося б, вбивчих речей.

Коли старша стюардеса промовила слово Париж, у моїй голові мимоволі виникли асоціації та найсуперечливіші почуття. Оооо, Париж! Хто не мріяв хоча б раз побувати в цьому місті кохання та мистецтва, хто не хотів би прогулятися його вузькими звивистими вуличками, скуштувати найсвіжішу ароматну випічку на численних терасах міських кафе. У мій перший візит до цього міста мені здавалося, що я живу в самому, що не є, його серці, біля підніжжя пагорба увінчаного Сакре Кер, одним із найшанованіших соборів Франції. А хіба Монмартр – не центр Парижа?

Ну принаймні я був у цьому впевнений на всі 100%! Сумніви закралися до мене вже наступного дня, коли з темряви майже кожного провулка бульвару Рошешуа виникали особи, які пропонували активний вечірній відпочинок на найрізноманітніший смак.

І дивлячись на їхні обличчя, створювалося враження, що вибору особливо й немає, якщо звичайно вам дороге ваше здоров’я, ну або, в крайньому випадку, ваші кровні єврогроші. Точку в моїх роздумах про безпечність цієї частини паризького центру поставив наступного вечора.

На одній із рю, назва якої я навряд чи колись згадаю, до мене підскочив звичайного вигляду парижанин, смаглявий араб середніх років і промовив кілька фраз французькою. Мої знання в цій мові обмежилися кількома фразами, та й то випадково, коли в п’ятому класі мене помилково відправили до групи французької, а не англійської мови, як планувалося до цього.

Перейшовши на дуже перевірену англійську, Ом таємниче розповів мені історію про те, що неподалік припаркована його машина і в ній знаходиться його вагітна дружина. У голові в мене промайнула майже класична фраза з «Діамантової руки»: «Може трапилося чогось, допомога потрібна?». Вгадайте про яку допомогу попросив парижанин? Загалом, ця допомога мала бути матеріальною з мого боку, але, мабуть, враховуючи, що я гість, він люб’язно запропонував мені послуги своєї другої половини. Волосся тоді в мене стало дибки, я майже біг, відмахуючись від французького громадянина…

Але це лише один бік Монмартру. Найприємніші враження залишили вечірні посиденьки у незліченних кафешках із живою музикою, кавер-версіями на канонічні рок-хіти та галасливим натовпом молодих французів. За це Парі же тем, ти назавжди залишишся для мене у спогадах таким.

Показавши зябра турбореактиву, Боїнг 737 торкнувся поверхні посадкової смуги, чим перервав мою хвилю ностальгії. Закінчивши маневрування, льотна машина виплеснула нас у тіло першого терміналу міжнародного аеропорту імені Шарля де Голля. Забуте відчуття відсутності паспортного контролю всередині шенгенської зони приємно втішило, заощадимо час! Однак позитивні емоції швидко компенсували очікування багажу. За сорок хвилин на стрічці з’явилися перші пожитки громадян Євросоюзу. Через годину, коли стрічка транспортера зрадливо зупинилася, я також стояв біля неї в мовчазному очікуванні. Ну ось! почалося!

Враховуючи те, що я був не в найкращому вигляді для зустрічей, запланованих наступного дня, а також те, що універсальний зарядний пристрій для всієї електроніки був у багажі, мене охопила легка розгубленість. Зібравши свої емоції в твердий кулак, я вирушив на пошуки бегедж тавр. Знайшов я його досить швидко, а картина, що відкрилася перед моїми очима, була страшною! Кілька людей з персоналу аеропорту стояли, оточивши два візки, здивовані, чухаючи потилиці, і тихо про щось радилися. На одному з візків була велика клітка з твариною всередині, а на другій кілька сумок, серед яких я, хоч і не відразу, але впізнав і свою. Сумки густо були вкриті червоними плямами крові, що ще не запеклася.

Я не все зрозумів з оперативної наради співробітників аеропорту, але, мабуть, собачці стало дуже погано в польоті. Хазяйка бідної тварини швидко знайшлася і, з емоційними вигуками, витягла вихованця назовні і швидко, наскільки могла, повела в невідомому напрямку. Я все ще не знав, що мені робити далі, коли до нас приєдналася сімейна пара з карапузом з нашого рейсу, оскільки серед інших на візку була їхня коляска та автомобільне дитяче крісло. І тільки тепер я зрозумів, що справи набагато кращі, ніж здалося спочатку – розбилося дитяче харчування, чому багаж і був покритий червоними згустками поживної суміші з неприємним запахом (і як карапуз це їв?!).

Я згадав старий анекдот про те, що ложечка, звичайно, знайшлася, а ось неприємний осад залишився, і вирушив чистити свою сумку. Це була важлива віха в моїй подорожі, оскільки «кривава сумка» потім ще неодноразово опинялася в центрі уваги. Першим випробуванням став процес пильного огляду на виході із зони прильоту, майже всією охороною разом. Я хотів був спочатку пожартувати про кров і немовлят, але щось мене втримало, і мене відпустили з миром. А тим часом ретельно спланований маршрут розсипався на очах. Я пропустив RER, який мав мене доставити на вокзал у центрі Парижа, звідки я вже мав вирушити на південь. Потім уже на вокзалі (на 15 хвилин не встигнувши на потрібний мені потяг), я опинився перед дилемою чи їхати з пересадками, чи чекати прямого поїзда ще 4 години.

Кількість поліцейських довкола звернула на себе увагу, хоч і не насторожила, а от коли почали зустрічатися військові в камуфляжі з автоматичною зброєю, які швидко пересувалися і пильно вдивлялися в обличчя, я мимоволі почав ховати «криваву сумку».

Маючи за плечима не найприємніший досвід взаємодії з французькою транспортною системою, я вибрав другий варіант, який коштував мені 118 євро, що було дешевше на 30% варіантів з пересадками, але не набагато дешевше за авіапереліт тим же маршрутом. І ось час потік в очікуванні відправлення. Гар дьо Л’йон, з якого я мав піти далі, типовий вокзал у стилі вікторіанської (не знаю як вона називалася у Франції) епохи, гладкі корпуси швидкісних поїздів сильно контрастували з навколишньою архітектурою, водночас уособлюючи дух сучасної Франції.

Тут так все. Дуже сучасно і по-європейськи, проте з «людським обличчям», так би мовити, що й надає всьому, з чим ти стикаєшся, знаменитого французького шарму. Зустрічати і проводжати поїзди швидко набридло, і я вийшов на вулицю прогулятися по окрузі.

До Бастилії було не близько пішки, до основного центру тим більше, тому я просто пішов найближчою вулицею Дідро вперед. Зупинившись біля магазину з кирилічним написом «Гастроном №5», я зайшов усередину. Навколо – царство звичних нашому погляду товарів та оформлення а ля рус. Час пройшов непомітно за повідомленням короткого опису подій останніх десяти років в Україні (саме стільки не була на батьківщині продавець Наташа) і я подався назад до вокзалу.

Кількість поліцейських довкола звернула на себе увагу, хоч і не насторожила, а от коли почали зустрічатися військові в камуфляжі з автоматичною зброєю, які швидко пересувалися і пильно вдивлялися в обличчя, я мимоволі почав ховати «криваву сумку» подалі за спину і прикривати як міг. Увійшовши до будівлі Гар де Л’йон, я потрапив у скупчення людей, хоча до цього особливої напруги з простором не спостерігав. Я пірнув у натовп і продерся до крайньої платформи. Вона виявилася порожньою, обгородженою запобіжною стрічкою, і взята в кільце поліції та військових. Десь внутрішньо я відчув, що варто обернутися. Через секунди пролунав оглушливий вибух і краєм ока я побачив стовп диму, що піднімався вдалині, ближче до центру платформи. Я був здивований, коли ніхто нікуди не побіг, не закричав і взагалі не виявив жодних ознак паніки.

Ймовірно, через гучний зв’язок пасажирів попередили про операцію зі знешкодження бомби (хоча, я вважаю, хтось просто забув свій багаж), тому, коли робот-мінер (прямо як у голлівудських фільмах!) під керуванням людини з пультом тріумфально пройшов на своїх гусеницях з платформи на вихід, люди спокійно продовжили посадку з цієї ж платформи.

Тут необхідно зробити маленький ліричний відступ. АЙФОН – ПІДЛОСАКС!!!!! Хоча ще за день до цього у гарячій суперечці я доводив, що це не так. Цей апарат підвів мене, як завжди розрядившись невчасно і це було не востаннє за цю поїздку((( З цієї причини фотопруфа не буде, але достатньо загуглити цю подію.). Не фарбований, звертатися до мене)

Збройні сили Франції зникли так само швидко, як і з’явилися, і я з полегшенням зітхнув, опустивши «кривавий багаж» на підлогу. Спочатку поїздку на поїзді я запланував через ранній приліт і бажання подивитися на провінційні пейзажі, однак, оскільки вирушив я на кілька годин пізніше очікуваного, то швидко стемніло, і я поринув у мовчазне споглядання карти шляхів залізничного синдикату TGV. У голові сама собою виникла мелодія зі старої композиції про криваву неділю. І хоча вона була присвячена абсолютно іншим трагічним подіям, підходила дуже доречною до вихідного дня, що пролетів на одному диханні у Франції, який йшов до свого завершення на швидкості, що досягає 320 кілометрів на годину, у вагоні-дуплексі швидкісного поїзда на лінії TGV про.