Відстань від Парижа до Марселя лайнер-дуплекс TGV пролетів за три години (775 км!). Далі дорога потяглася вздовж Блакитного узбережжя і 150 кілометрів, що залишилися, ми долали ще години дві. У підсумку до одинадцятої вечора за центрально-європейським часом я опинився на пероні залізничного вокзалу Канн.

Я ніколи не був у Каннах у оксамитовий сезон, але навіть пізно ввечері було зрозуміло, що тепле повітря та гучні голоси на вулицях провіщають лише приємне.

Рю Марсо, на якій були мої апартаменти з гарною назвою Флорелла, я знайшов досить швидко. Канни – в принципі невелике містечко, а тому навіть віддалені його точки найприємніше з’єднувати повільним кроком. Двічі пройшовши вузьку вулицю з одного кінця в інший, я так і не виявив необхідного номера будинку.

Як не крути, але навіть те, що номери будинків були розташовані по-різному, ніяк не виправдовувало, що вулиця закінчувалася саме на будинку, який передував необхідному мені, якщо вірити карті. Покликавши на допомогу консьєржа із сусіднього готелю, а потім і ще одного, я ще раз проміряв всі 200 метрів вулиці. На жаль, навіть місцеві старожили виявилися безсилими. За п’ятнадцять-двадцять хвилин я розгадав ребус Рю Марсо.

Невелика триповерхова будівля з вузькими віконницями знаходилася в поглибленні між двома сусідніми будиночками. Мене привів у феєричне захоплення продуманий механізм відвідування курорту. У будинку, переобладнаному під маленький готель, не було ані консьєржа, ані ресепшну, та й взагалі за два дні перебування я не зустрів ні душі, незважаючи на ідеальну чистоту в парадній та бездоганний порядок в апартаментах.

Всі інструкції щодо користування готелем були надіслані мені на адресу електронної пошти. Код від автоматичних дверей з вулиці у двір, код від замку дверей до будівлі, код та номер сейфа, в якому знаходився ключ від мого житла, а також логін-пароль до бездротового підключення. Все! Я вдома! У сенсі, у Каннах.

Кинувши “криваву ношу”, я вийшов трохи прогулятися вуличками вечірніх Канн. Рю Гоше, Рю Датіб, Рю Шабо, Рю де Мімозаз – вони були прекрасні у світлі нічних ліхтарів, з шумними компаніями в невеликих ресторанчиках, сповнені ароматів вечірніх парфумів.

Вересневий канський ранок зустрів мене яскравим сонцем і просто чудовою погодою. Невеликі кав’ярні та буланжері вже чекали на своїх перших гостей, а ложки-виделки на столах ресторанів були акуратно викладені на вуличних столиках. Сліпучою бірюзою сяяло середземноморське узбережжя. Білі тіла багатофутових яхт хиталися на водній гладі.

Здравниця всеєвропейського масштабу була рада зустріти своїх відпочиваючих. Сонячні Канни представили зовсім інший тип постояльців. Спокійні та стримані європейські товстосуми літнього віку в спортивних шортах і поло ходили повз фешн-бутики вздовж набережної або акуратно водили численні смарти, міні та інші малолітражки.

Високі пальми граційно вигиналися в поривах вітру. Усі жахи та переживання минулого дня наче змило хвилею і навіть бізнес, який привів мене сюди, набув зовсім інших фарб.

Особливо прекрасні Канни увечері. Після заходу сонця перебіг життя знову змінюється і цього разу основне дійство розгортається на прибережному бульварі Круазе на терасах ресторанів Карлтон, Маріотт та іншого фешенебельного житла. Однак цього разу вечірня прогулянка викликала у мене змішані почуття.

Цілком чітко відчулося, що Канни – ода старіючій Європі.

Таку кількість літніх мадам і мсьє, хай навіть дуже добре одягнених, доглянутих, напомажених і оповитих класичними ароматами, я давно не зустрічав. Такий собі пафосний будинок для людей похилого віку. І не дивлячись на все це мені було сумно залишати це містечко наступного ранку.

Зворотний шлях я вирішив скоротити, точніше прискорити і заздалегідь придбав авіаквиток Ніцца-Париж. З Канн у Ніццу дорога лежала узбережжям Кот Дазур і шлях цей вільно можна подолати рейсовим автобусом лише за один євро. Вийшовши вранці на зупинку біля залізничного вокзалу та видавши водію євромонету, я влаштувався зручніше на передньому сидінні рейсу №200. Був ще ранній ранок, тому в салоні було порожньо і ніщо не відволікало від споглядання світанкових пейзажів над Лазурним берегом. і тут…

Далі все пішло передбачувано погано. Почалося все з того, що відчинивши на одній із зупинок двері, водій так і не зміг їх закрити – наповнений електронікою автобус відмовлявся підкорятися. Зв’язавшись радіотелефоном з Жан-Люка (ймовірно диспетчер) і щось бурхливо з ним обговоривши, шофер вибив кілька чеків, зібрав папери, склав у сумку і, мабуть, голосно оголосив у салон, що автобус далі не слід. Часу до закінчення реєстрації в аеропорту Ніцци було ще достатньо, тому я почував себе досить спокійно. Як і більшість пасажирів, я дочекався наступного №200, втиснувся вже в повний салон, і продовжив свій шлях. Хвиля тривоги потроху почала мене накривати, коли в’їхавши на околицю Ніцци, ми потрапили в пробку.

Реєстрація закінчувалася о 8-25. На годиннику було 7-59, 8-00, 8-01, 8-02… ми все ще повільно пересувалися у вуличному заторі. Ось тут мені було подано ще один найважливіший урок, як потрібно правильно формулювати свої бажання. Хоч би встигнути в аеропорт до 8-24, а далі хоч трава не рости, бігтиму, кричати що завгодно, аби встигнути в аеропорт до 8-24. І диво! О 8-24 автобус відчинив двері на зупинці під назвою “Аеропорт променад”. Я рвонув до входу аеровокзалу, перестрибуючи через сходи, вбіг усередину, здалеку крикнув у бік інформейшн і уточнив де реєстрація, дізнався, що проходить вона в терміналі 2. На головному годиннику аеропорту, як у сповільненій зйомці, клацнуло 8-25. Я біг по фойє терміналу 1 … вскочивши у шатл, я виявив водія, що спокійно гортає газету, і зрозумів – все пропало. Через 10-15 хвилин вже спокійним кроком я знайшов стійку потрібної авіакомпанії, отримав рефанд, пройшов до стійки Ейрфранс і купив квиток на наступний рейс до Парижа. Через короткий проміжок часу, злетівши над Ніццею, я глянув в ілюмінатор на залитий сонцем курорт, подумки сказав “оруа” і повітряний лайнер, пробивши хмарний покрив, взяв курс на столицю Франції.